Магістратське право

У традиціях римського державного політичного ладуне існувало чисто адміністративних функцій посадових осіб держави, більшість з них мали і судові, і власне урядові повноваження. Із цього права магістратів сформувалася варіація римського цивільного права, заснована на цьому своєрідному джерелі нормообразованія, - магістратське право, або jus honorarium. Виражений у наявності цієї форми права, поряд із законом, дуалізм права склав одну з найважливіших рис усієї римської юридичної культури, особливо істотну для історичного пристосування формалізовано-консервативних норм законів до оновлюється умов інших часів.

Повноваження по виданню правоформірующіх едиктів мали тільки деякі з римських посадових осіб-магістратів .* Повноваження випливали з (a) jurisdictio - права особисто відправляти правосуддя у певній сфері, і з (б) imperium власне спеціального уповноваження вищого магістрату, відповідно до якого йому надавалася влада як судова, так і адміністративно-примусова з метою загального блага, зокрема й «підтримувати, доповнювати і покращувати juscivile». Тільки jurisdictio в чистому вигляді володіли т.зв. курульні еділи, в обов'язок яких входило підтримання громадського порядку у вузькому розумінні; другим видом повноважень, крім консулів, володіли начальники провінцій (правителі) і претори. Відповідно найважливішими видами магістратських указів (edicta), які формували магістратське, або посадова, право, стали: едикти едил, провінційні едикти, пре-нями едикти. (Спочатку розпорядження магістратів давалися усно, звідки відбувалося і назва e-dicta, потім вони виставлялися на форумі написаними на дошках.)

Едикти эдилов стосувалися переважно питаньправового регулювання торгівлі, прав та обов'язків учасників цивільних угод, позовних вимог, що випливали з ринкового обороту. Провінційні едикти містили в собі, як правило, приписи у три способи роду: затвердження місцевих узаконень і правових звичаїв, нововведення власне начальників провінцій-головним чином в адміністративній та фінансової сфері, запозичення з преторських едиктів, придатні для того чи іншого міста або провінції на розсуд начальника.

Найважливішими для формування jushonorarium стали преторські едикти. Право видання указів претором з'являється одночасно з установою в 366 р. до н.е. самої преторський магістратури. По-кільки в обов'язки і повноваження міського претора входила «охорона миру і порядку» у місті, а тим самим і загальний контроль за правозастосування, остільки в його функції увійшли не тільки власне особисте відправлення правосуддя, але і дача рекомендаційних вказівок призначається суддям з питань застосування права. При призначенні на посаду претор видавав указ, в якому декларував ті правоположенія і принципи, яких буде триматися протягом року (термін преторських повноважень). Розрізнялися (а) нові і (б) перенесені едикти: у перших вказувалися нововведення правозастосування і юридичної практики, проголошувані претором у здійснення принципів законів; у других претор тільки заявляв, що буде триматися поглядів і практики свого попередника. У іншому відношенні едикти підрозділялися на: (1) постійні, де вказувалися правоположенія, обов'язкові для юридичної практики протягом усього термінуповноважень, і (2) непередбачені, що стосувалися казусних обставин, або правозастосування щодо окремих особистостей. Законом Корнелія (67 р. до н.е.) преторам було суворо наказано триматися декларацій постійного едикту.

Постійний едикт (edictum perpetuum) набув особливого значення в історії магістратського права. Внаслідок особливої ролі претора в судовому процесі, особливо по приватноправових справах, його зміст поступово включило рекомендації з дуже багатьох питань не тільки процесуального, а й власне матеріального права. Їх обсяг з часом перевищив правоположенія відправних законів, оновлення ставало практично неможливим. У 131 р. н.е. римський правознавець Савелій Юліан за дорученням імператора кодифікував всі постанови попередніх преторських едиктів в єдиний і непорушний Edictumperpetuum. Цей акт був затверджений Сенатом і санкціонований імператором. Кодифікований «неодмінний едикт» узагальнив постанови щодо: а) у підготовці процесу, подання позовів, викликом відповідача; б) зведення вказівок з визначення суті спору; в) виконання судового рішення; г) особливим формам преторський охорони. Зміст «неодмінного едикту» показує в тому числі, що питання кримінального права не входили в компетенцію претора й що особливості jushonorarium в найбільшій мірі проявлялися в сфері приватного права.