Легісакціонний процес

Історично першою розвиненою формою судочинства за приватними позовами у римській юстиції став легісакціонний процес. Своє походження його найменування веловід позовів строгого права, тобто заснованих винятково на приписах закону (і насамперед найдавніших Законів XII Таблиць) - legisactiones. Дотримання вимог легісакціонного процесу припускало, що претензії заявника-позивача строго підзаконних і формальні, що позов не укладає елементів аналогії і що мова буде йти тільки про передбачені законом наслідки, хоча б вони не становили для позивача переважного інтересу. Цей елемент - узаконеного і правової спрощеності - у більш явному чи прихованому вигляді присутній у будь-якому цивільному спорі.

Легісакціонний процес передбачав дотримання деяких загальних судопроізводственних рис. По-перше, для судового дії, безумовно, потрібно особиста присутність позивача і відповідача, будь-яка перешкода до такого не тільки припиняло хід розгляду, але взагалі виключало продовження розбору справи. По-друге, забезпечення присутності необхідних для розгляду осіб, в першу чергу відповідача, було справою позивача, судова інстанція грала чисто пасивну роль. Позивачеві дозволялося примусово запрошувати відповідача до суду, аж до насильницького забезпечення явки (заборонялося «тягти до суду» насильно громадянина, що бере участь у релігійному церемонії, магістрату, нареченого з весільної процесії і т.п.). По-третє, участь відповідача у розгляді мало забезпечуватися поручительством третіх осіб (vadimonium), які словесно або під заставу матеріал гарантували явку відповідача на всі стадії слухання справи і виконання рішення суду.