Поняття приватноправової правопорушення

Заподіяння особистого чи майнового збитку однією особою іншій історично стало об'єктом правового уваги ще раніше договорів між індивідами; відповідальність за посягання на особу і на майно в римському праві також сформувалася чи не перш виразних норм договірного права.

Приватним правопорушенням (delictum), тобто передбачають для його суб'єкта тільки громадянську відповідальність (на відміну від публічних правопорушень, або crimen), вважалося заподіяння шкоди окремій особі, його сім'ї або майну внаслідок прямого або непрямого порушення прав цієї особи з виникненням обов'язку відшкодувати шкоду, порушення прав, у свою чергу, повинно було носити позаправові характер, не викликатися законоустановленним застосуванням приписаних правом заходів (наприклад, примусовий привід у суд дійсного боржника, знищення майна, за допомогою якого будь-хто намагався вчинити злочин, тощо).

Суб'єктом правопорушення (делікту) могло бути визнано лише фізична особа і що заподіяло шкоду також фізичній особі. Важливою особливістю римського права було те, що в ньому не визнавалосяможливим заподіяти (з точки зору права) шкода юридичній особі, тим більше не допускалося поняттям делікту, що його суб'єктом може стати особа юридична (корпорація тощо).

Відповідальність за наслідки делікту була суворо особистої і безумовної: «Нікого не можна звільнити від відповідальності за правопорушення». Під цією безумовно розумілося, що і посадова особа буде відповідальним за делікт, причому досконалий їм - байдуже - в процесі виконання посадових обов'язків або в особистому цивільному якості (Nemodelictisexuitur). Відповідальність була тільки особистої в тому відношенні, що стосувалася особистого майна (у разі відповідальності індивідуалізованої: просити вибачення і т.п. - це також не можна було доручати іншій особі або робити за рахунок іншої особи).

Хоча в здійсненні дій, що кваліфікуються як делікт, активно бере участь індивід, наслідки - нові права і нові обов'язки - виникають мимо волі цієї особи. Тому для свого визнання як делікту ці дії повинні відповідати деяким обмеженим вимогам, тобто делікт мав деякі обов'язкові реквізити.

Суб'єктом делікту могло виступати повністю цивільної правоздатності особа; збиток може нанести і особа alienijuris (жінка, підвладний син, станово неповноправних індивід), але відповідальність покладається у будь-якому випадку тільки на повноправного римського громадянина, зобов'язаного відповідати в тому числі і за своїх підвладних.

Делікт повинен складатися строго матеріальним порушенням прав іншої особи щодо його особи імайна; чистий умисел, замах, посягання жодним чином не розглядаються у зв'язку з деліктні правом - або делікт здійснений і в цьому він досконалий, або правопорушення взагалі, немає (робив замах, але не підпалив урожай, мав наміру образити, але промовчав і т.п. , а проте не те саме: замахнувся, але не вдарив, тому що «замахіваніе» саме по собі може бути кваліфіковано як образа).

Матеріальність делікту повинна супроводжуватися винність суб'єкта, його причин, причому винність особливого, приватноправової роду, що відрізняється в римському праві від форм і видів вини, визнаних для права кримінальної.

Делікт визнавалося порушення прав іншої особи, але не завжди заздалегідь визначену правом, тобто сторона могла вперше обгрунтувати, що у зв'язку з тими або іншими особливостями взаємин, характеру шкоди і т.п. відносно її здійснений делікт, хоча б до того ніколи юридично ця дія не розглядалося як правопорушення; інакше кажучи, суворого принципу законності, подібно до того, що мав важливе значення для кримінального права, не застосовувалося. У певному відношенні це тільки широке розсуд обмежувало загальна вимога римського порядку правозахисту: щоб бути визнаним, право має у своєму розпорядженні для свого захисту спеціальними позовами до конкретної кваліфікованої формі. Однак у випадку з деліктами і це обмеження послаблювалася можливістю вдаватися до позовів преторського права, «доброї совісті», заснованим на сьогочасних колізіях.

Делікт передбачав тільки майнову можливувідповідальність за заподіяну шкоду - байдуже, особистого чи матеріального властивості. Ця відповідальність могла поширюватися на відшкодування як прямої шкоди, так і непрямого, прямих і непрямих збитків. Конкретні розміри встановлювалися індивідуальними позовами, причому не можна було довільно змінювати суму і розміри відшкодування у рамках суб'єктивного вимоги. Відповідальність виражалася або в точно позначеної законними приписами сумі, або в кратною сумі збитку (таким чином, по суті, це було поєднання і відшкодування шкоди, і штрафу за правопорушення).