Позика

Специфічний правовий варіант передачі речі однією стороною іншої з господарською метою становила позика (coommodatum). Позичкою визнавався договір, за яким передавалася річ, що визначається лише індивідуальними ознаками (будинок, ділянку землі, конкретне знаряддя праці тощо). Ці речі давалися в тимчасове користування з зобов'язанням повернути не тільки з збереженням субстанції речі, але й обумовленого її якості.

Сенс договору позики полягав у тому, що одна сторона передавала іншій (ссудополучателю) право користування на річ, що залишалися у власності ссудодателя; ссудополучатель міг користуватися річчю (міг і не користуватися), міг витягувати з неї інші доходи, але не міг передавати речі (предмета позики) третім особам. Для дійсності була потрібна тільки реальна передача речі-предмету позики й не було потрібно ніяких інших спеціальних умов про межах і змісті угоди, так як це розглядалося як супутнє головному дії. У цьому сенсі позика також відноситься до категорії реальних контрактів, момент реальноїпередачі речі був моментом відліку можливої відповідальності і можливих претензій.

Предметом договору позики визнавалася річ тілесна (обмеження, подібні до тих, що встановлювалися для позики), але не обов'язково знаходиться в цивільному обороті: може бути передана річ, заборонена до обігу, але дозволена до приватного володіння (наприклад, аморальна або заборонена книга). Предметом позики могла бути і нерухомість - що було найважливішою відмінністю від договору позики, що надає позику більш широке господарське значення. Якість речей, які стають предметом позики, необхідно для визначення меж можливої відповідальності ссудополучателя.

Господарську вигоду з договору позики формально отримувала тільки одна сторона - ссудополучатель, так як позика вважалася суворо безоплатним договором, подібно позикою; але на відміну від позики тут неможливо було приховане угоду про відсотки, про симуляційної оплаті тощо, оскільки не визнавалося наявність «валюти» позики. Всі можливі вигоди для ссудодателя повинні були становити предмет окремого або супутнього, але особливої угоди - пакту. Проте за можливим вимогам і наслідків договір позики був двостороннім договором.

Позикодавець (кредитор) зобов'язувався до того, щоб надати річ належної якості, що гарантує її господарське використання з вигодою для ссудополучателя; при недостатню якість речі на ньому лежить додатковий обов'язок або з приведення речі в нормальний стан (щоб плуг оре грунт, раб працював, а не хворів, і т.п.), або по збитках,завданої цією річчю іншому (відгодовування робочої худоби до нормального стану, лагодження вози і т.д.). Ссудополучатель зобов'язувався, по-перше, повернути саме цю річ - або в термін, або на вимогу (з урахуванням законної відстрочення), а також відшкодувати всі можливі погіршення речі порівняно з тим відправним якістю, в якому вона була йому передана. Боржник ніс відповідальність практично за будь-яку свою провину.

При позику право власності на річ залишалося за кредитором, тому, за загальним правилом римського права, він же ніс відповідальність за можливу випадкову загибель речі при її використанні. Її вартість (але не така ж річ) поверталася - боржником тільки за наявності вини з його боку. Однак це не значило, що боржник знаходився у більш вигідному порівняно з кредитором положенні; обов'язок доведення обставин погіршення речі (за моєю - не з моєї вини і якою мірою) покладалося на ссудополучателя. Кредитору слід було довести тільки право власності на річ, а сам факт перебування речі в руках іншого зобов'язував того до всіх запобіжних заходів і гарантій до доказу своєї невинності в погіршенні властивостей речі.

При договорі позики кредитор не зобов'язувався приймати особливих турбот про якість речі, що надається в позику: вона повинна тільки виконувати припущенням господарську функцію, але не виконувати її найкращим чином (за принципом «дарованому коню зуби не дивляться»),оскільки позика розглядалася як безоплатний договір і варіант господарської благодійності (реально господарсько використовувана річ не могла покращувати своїх властивостей).