Соціальна філософія як методологія пізнання суспільних процесів

Стрімке зростання соціального знання неминуче викликає інтерес до питань, повязаних з його будовою і підставами розвитку, до способів, за допомогою яких формуються поняття і будуються різні системи пізнання, до особливостей їх взаємини з дійсністю. Все це свідчить про винятковому значенні методології соціального пізнання.

Методологія - це вчення про методи отримання знання і способи застосування цих методів у процесі пізнання. У цьому сенсі будь-яка теорія, по суті, може стати і виступає методологією пізнання, оскільки будь-яка теорія є відображенням в системі понять істотних сторін якогось фрагмента реальності, що виражає закономірні причинні та інші звязки, знання яких дозволяє розуміти і пояснювати явища і процеси дійсності.

Поряд з теоріями про способи отримання знання в яких-небудь окремих галузях соціальної дійсності (частнонаучнимі методологіями) існує і загальна методологія пізнання. Пізнання суспільних явищ - складний і багатосторонній процес, що грунтується на сукупності найрізноманітніших методів, що принципів, теорій та поглядів, що використовуються в залежності від особливостей досліджуваних соціальних обєктів. Однак обійтися в пізнанні без будь-якої загальної методології, не керуючись деякими основними принципами підходу до дійсності, не можна, бо відомо, що той, "хто береться за приватні питання без попереднього рішення загальних, той неминуче буде на кожному кроці несвідомо для себе" натикатися "на ці загальні питання" (В. І. Ленін). Соціальна філософія як раз аналізує та узагальнює ці різні, що перетинаються в різних напрямках дослідження, методи, принципи, теорії, визначаючи можливості кожного з них у пізнанні суспільства як цілого, розробляючи свій загальний метод пізнання соціальної дійсності. Адже багатоаспектність проблем суспільного життя, що входять до компетенції різних наук, припускає розробку методології, яка веде до обєднання їх результатів та підходів, підстав для інтерпретації соціальної дійсності. Саме такий загальної методології пізнання суспільних процесів та виступає соціально-філософська теорія, формулює принципи аналізу і осмислення розвитку суспільного життя людей в цілому.

Значення соціальної філософії як загальної методології пізнання суспільних явищ визначається наступними трьома основними функціями: по-перше, соціальний філософія орієнтує пізнання з субєктної сторони, тобто цінностей, потреб, цілей субєкта - всього того, що свідчить про сформовані прагненнях людини, про зміст і спрямованість його активності. У цьому сенсі лише соціальна філософія може виступити і виступає загальної методології пізнання суспільних закономірностей завдяки своїй світоглядній функції - аналізу соціального дійсності через призму ставлення до неї людини, суспільства, їх місця і ролі в розвитку цієї дійсності. Саме соціально-філософське знання формулює світоглядні принципи підходу до реальності, а отже, сприяє вибором вихідних підстав знання про цю реальності, побудови теорії. Адже характер тієї або іншої методології в її основні параметри задається саме тим, як дослідник визначає предмет соціального знання, що він виділяє в якості основи тієї реальності, яку береться вивчати. Так, наприклад, якщо в основу цієї реальності береться індивід і як предмет історичного пізнання виділяється діяльність окремих видатних особистостей, то відповідно до цього будується і методологія соціального знання. Інакше говорячи, індивідуалістична концепцію історії звертається у відповідну методологію, крайнім вираженням якої є пояснення зведення суспільного розвитку переважно до діянь великих особистостей.

По-друге, соціальна філософія орієнтує пізнання з предметної сторони, тобто через інтерпретацію самоцінності суспільних відносин, їх цілісну обєктивну представленість у науковому дослідженні. Соціальна філософія виступає загальною методологією соціального пізнання саме тому, що вона й сама досліджує предметну реальність буття людей: обєктивні універсальні звязку їх відносин, які характеризують будь-яке громадське освіту. При цьому соціально-філософське знання як знання методологічне жорстко не привязується до того чи іншого конкретного фрагменту реальності, до конкретного змісту тієї теорії, побудові якої воно є, бо така привязка привела б до втрати методологією необхідної для неї ступеня спільності.

Соціально-філософська теорія як методологія є системою найбільш загальних понять, категорій, що законів, в яких відображаються найсуттєвіші і необхідні сторони суспільного життя, його історичного розвитку. Ці загальні принципи соціально-філософської теорії самі є абстракціями і не мають прямого аналога в конкретній емпіричній реальності. Саме ця понятійна система і використовується для одержання нового знання, служить засобом аналізу конкретної соціальній дійсності з точки зору загального, суттєвого і необхідного в ній. Власне цим і пояснюється, чому ніяка частнонаучная методологія пізнання (навіть якщо її теорія націлена на загальний) не може конкурувати з філософією за ступенем загальності у всебічному вивченні соціальної дійсності.

По-третє, соціальна філософія як загальна методологія орієнтована на пошук та обгрунтування нових знань на основі розробки самої логіки пізнання суспільного життя. У цьому сенсі тільки філософія, а ні будь-яка інша наука розробляє всі вузлові питання сутності та структури наукового та позанаукового досліджень, визначає основні принципи опису і пояснення дійсності, виявляє способи побудови теорій і встановлення взаємозвязків між ними. Власне розробка логіки наукового пізнання - виявлення форм і методів одержання, оформлення та перевірки знання - робить соціально-філософську методологію з цим своїм можливостям можливість застосувати до вивчення найрізноманітніших соціальних обєктів у всіх соціогуманітарних науках.

Соціальна філософія як методологія виходить у вивченні всіх процесів товариства з них самих, розглядаючи їх у взаємозвязку зі всіма сторонами дійсності. При цьому основною вимогою такої методології є розгляд суспільства не тільки як обєкта, а водночас і як субєкта. Ці положення соціально-філософської методології доповнюються іншими важливими принципами для дослідження будь-яких соціальних обєктів. По-перше, соціально-філософська методологія базується на необхідності вивчення соціального обєкта в умовах достатнього ступеня розвиненості, тобто в тому вигляді, коли обєкт проявляє всі свої властивості найбільш рельєфно і повно. Це те, що Гегель називав совою Мінерви, що вилітає смерком історії (себто мудрість досяжна лише тоді, коли існуюче взяло закінчені форми). По-друге, важливою стороною соціально-філософської методології пізнання виступає історизм. Історизм - найважливіший і необхідний принцип будь-якого соціально-філософського дослідження, оскільки саме він передбачає необхідність урахування умов місця і часу. Саме принцип історизму дозволяє простежити явище в його розвитку: чим було і чим стало. По-третє, соціально-філософська методологія виходить з діалектичних принципів пізнання. Вона виступає проти того, щоб результати пізнання змертвляючого, зводилися в "закінчену" і "несуперечливу" систему. Адже знання в такому змертвілого вигляді свідчать не тільки про зупинку пізнання, а й про прагнення виключити розвиток самої дійсності.

Соціально-філософська методологія, хоча і враховує унікальність, неповторність подій, фактів, людей, тим не менш, завжди виявляє загальне і типове в них. У звязку з цим соціально-філософська методологія орієнтує пізнання на вироблення методів обліку безлічі "змінних", що представляють різноякісні причини, результатом дослідження яких і є певний факт чи подію. Соціально-філософська методологія визначає характер звязку соціальної теорії з практикою суспільного. Адже соціальна філософія виступає вищою формою узагальнення суспільної практики і соціального знання, саме вона концентровано виражає безпосередній звязок свідомості із життям людей, з їх практичною діяльністю. При цьому соціально-філософська методологія в своїй опорі виходить на практичну діяльність як з їх безпосереднього досвіду, що здійснюється як би "тут і тепер", так і всього історичного досвіду, що ввібрав в себе різні форми життя всіх поколінь людей.

На відміну від частнонаучних областей знання, пропоновані соціально-філософської методології підходи завжди гіпотетична.

Соціальна філософія не відповідає на емпіричні питання окремих наук, так само як не вирішує їх конкретні проблеми, вона завжди говорить про загальних і необхідних умовах і способи діяльності, відносин людей, орієнтуючись не стільки на їх пояснення, скільки на їх розуміння, В звязку з цим необхідно звернути увагу на те, що сучасна соціально-філософська методологія, підкреслюючи значення розуміння у структурі пізнання соціогуманітарного, повинна враховувати відмінність існуючих підходів до змісту його поняття. По-перше, "розуміння" - зясування або засвоєння змісту, що не залежить від розуміє субєкта, а пізнається їм (тобто розуміння обєктивно). По-друге, "розуміння" - це наповнення змістом того, що саме по собі глуздом не володіє (тобто тут розуміння - субєктивно). По-третє, "розуміння" - це процес породження сенсу, внаслідок якого виникає сенс виявляється не в відчуженому знанні (носії сенсу), а в усвідомленні єдності духовного буття розуміється і розуміє (тобто розуміння - обєктивно-субєктивно, оскільки, розуміючи щось, людина розуміє себе і, навпаки, розуміючи себе, він розуміє і щось).

Такого роду варіації підходів до змісту розуміння повинні вести дослідника до того, що І. Фіхте називав "полаганіе межі самого себе". Адже полаганіе дослідником кордону самому собі, так само як і облік соціокультурних реалій, в рамках яких відбувається це полаганіе, дозволяє соціальної філософії та її методології розвиватися за рахунок критики власних підстав і не приховувати, що вона експлікується неявне знання про дійсність, про яку нічого певного в даний момент сказати не може. При цьому філософська критика конструктивна, вона будується на виявленні ще не реалізованих можливостей і невирішених теоретичних проблем, а тому соціальна філософія аналізує не стільки відповіді, скільки питання, які покликані допомогти приватним наук вирішувати такі завдання, перед якими в даний момент зупинилося позитивне знання вчених.

Разом з тим, було б помилкою вважати, що філософія не здатна перевіряти свої висновки. Всупереч загальності і гіпотетичність запропонованих підходів соціально-філософська методологія надає можливість перевірки своїх суджень. Звичайно, ясність та виразність (як у Декарта) сьогодні навряд чи беззастережно можуть стати критеріями істини, оскільки редукція (зведення складного до простого) до чуттєвого, наочного в сучасних умовах розвитку епістемології утруднена або часто не можлива. Отже, ми не можемо сьогодні відшукати підстави знання тільки в чуттєвих даних, оскільки наші чуттєві дані вже налаштовані на нашу мовну і соціальну практику. Не можна не бачити, що сучасне знання будь-якого соціального обєкта представлено у ціннісному просторі смислів, координатами якого виступають для кожного конкретного випадку спеціально встановлюються значення параметрів обєктивної реальності. У цьому сенсі один і той же факт може підтверджувати одну й іншу спростовувати теорію. Одна і та ж теорія визнається суперечливою з точки зору деякою логічної системи і несуперечливою - з точки зору іншої. Крім того, не можна не враховувати, що соціальне знання неминуче включає в себе елемент фантазії, різного роду "допуски", що мають гіпотетичний характер, тобто все те, що знімається в живому процесі пізнання. Власне і істину через це не можна уявляти, як говорив ще Гегель, викарбуваної монетою, яка може бути дана в готовому вигляді і в такому ж вигляді захована в кишеню. Це означає, що істини не гарантує ніякої заздалегідь винайдений метод. Пізнає розум просувається до істини за допомогою "ряду відносних помилок" (Ф. Енгельс). Саме тому філософія в сучасних умовах змушена все частіше вдаватися до непрямої перевірки істинності своїх положень і висновків.

Непряма перевірка (верифікація) істинності філософських положень має як обєктивні, так і субєктивні підстави (критерії). Обєктивною підставою істинності, безсумнівно, є суспільно-історична практика - конкретний досвід взаємодії людей в процесі зміни умов своєї життєдіяльності. Пізнання обумовлено предметним характером людської діяльності, в ході якої людина випробує річ, діючи з нею і змінюючи її. У цьому розумінні реальні факти - події, явища, предмети, процеси цього досвіду випробування необхідно стають підтвердженням або, навпаки, спростуванням висунутих філософських тверджень. Правда, абсолютизувати факти як безумовного критерію істинності теж не слід, бо факти в пізнанні (їх підбір та інтерпретація) залежать від субєкта. Адже відомо, що ще один з героїв М.Є. Салтикова-Щедріна ділив на відповідні факти, факти невідповідні і такі факти, які нібито й не факти зовсім. Тому Саме обєктивні підстави істинності соціально-філософського знання слід обовязково доповнювати і субєктивними, тобто обгрунтуванням інтенцій самих субєктів пізнання. При цьому слід памятати, що субєктивна значущість будь-яких, у тому числі і соціально-філософських суджень, визнання їх істинності за субєктивним основи може бути виражена думкою, вірою і знанням. Філософія розводила завжди ці форми субєктивних підстав істинності і, так або інакше визнавала значення кожної з них в адекватному осмисленні дійсності. Показово, що на різних етапах свого розвитку філософія по-різному визначала і їхню значимість.

Думка в ряду субєктивних підстав істинності філософського судження займає одне з чільних місць. Це не випадково, бо думку в більшій мірі стосується ціннісних висловлювань. Думка - це судження про що-кому, в якому немає яскраво вираженої обєктивної або субєктивної обгрунтованості істинності. Інакше кажучи, думка є свідоме визнання чогось істинним з недостатнім підстав, як з боку субєкта, так і обєкта думки. Це значить, що сама думка потребує перевірки - підтвердження фактами або обгрунтуванні пізнавальних дій і логіки мислення самого субєкта. Філософське знання найчастіше висловлює оцінне думку сущого і належного, справедливого і несправедливого, доброго і злого і т.п. Однак у будь-якому випадку думку в соціальної філософії майже завжди виникає як результат узагальнення матеріалу з досліджуваної проблеми, а тому нерідко стає джерелом саморозвитку знання в науці.

Субєктивним підставою істинності соціально-філософських суджень може бути й віра. Віра є свідомим визнанням чогось істинним, достатнім з субєктивною, але недостатньою з обєктивної сторони. Це означає, що Субєктивізація - основа існування віри. Вона є "привнесення" в предмет і процес віри того, що властиво субєкту. У цьому розумінні завжди віра висловлює активне ставлення субєкта, її внутрішню установку до обєкта (предмету). Предметами віри можуть бути як природні, не створені людиною обєкти, так і кошти, які створює його діяльністю. Прийняття на віру - особливий механізм, повязаний з яким-небудь дією, кінцевим результатом якого є образ, основними характеристиками якого є закінченість, несуперечність і обектівірованность. Такими діями можуть виступати і міфологізація, і сакралізація, і містифікація, і навіть ідеологізація, де активну роль грає саме субєкт. Прийняте на віру, не потребує доведення і перевірки на основі будь-яких обєктивних підстав. Віра цілком і без залишку має підстави в субєкті. Передбачається, що субєкт повинен довіряти самому собі, своїм органам почуттів, він повинен вірити у правильність і точність свого сприйняття. Адже віра - це не пізнання, а уявлення, що плідне волею, почуттями і прагненнями людини. Не випадково К. Ясперс підкреслив, що філософська віра аж ніяк не є знання, яким людина володіє, але впевненість, що його веде [3]. Віра відіграє важливу в науковому пізнанні роль: Не тільки в процесі висунення гіпотез та теорій, а й у процесі їх прийняття науковим співтовариством. Віра в науці - це завжди недостатньо обгрунтоване затвердження. Оскільки в науці не завжди можна говорити про повністю обгрунтованих положеннях, то таке інтелектуальна освіта як віра присутня в ній. Однак ідеал науки передбачає перетворення того, що спочатку лише приймалося на віру, в обгрунтоване знання.

Визначальним підставою субєктивної значущості філософського судження в більшій мірі є знання. Знання і по своїм обєктивним і за своїм субєктивним підставах зазвичай є достатньою для визнання істинності філософських положень. Знання виражене в поняттях, обєктивну реальність яких шляхом теоретичного розуму або на досвіді або через відповідного їм споглядання можна не тільки встановити, але й довести. Разом з тим слід мати на увазі, що всяке судження (знання) передбачає певну позицію, точку зору, установку. Можна розділяти таку позицію з науковцями, можна з ненауковим знанням, приміром, який-небудь ідеологією чи міфом, але якщо вибір зроблено на користь науки, то саме її інтенції повинні задавати пріоритети для оцінки соціальної реальності.

Отже, розвиток філософської методології соціального пізнання є нагальною необхідністю у звязку з інтенсивним зростанням суспільствознавства, розширенням сфер його використання в практиці управління суспільними процесами. Саме від методології соціального пізнання багато в чому залежить осмисленість цілей досліджень, правильність, одержуваних в їх постановці, теоретичних висновків.

Розробка та застосування філософської методології - творчий процес, тому що соціальна дійсність мінлива і нескінченно різноманітна. Проникнути в неї - не значить підвести факти під готову і заздалегідь задану схему. Методологія - це не джерело готових відповідей та рішень, а засіб їх пошуку. Умовою збереження дієвості методологією є її нерозривна єдність з самим процесом пізнання, коли її власне зміна і розвиток здійснюється на основі асиміляції та освоєння теоретичного того нового, що дає реальний історичний процес суспільного розвитку. Саме тому головне завдання соціально-філософської методології - цілісно і багатогранно розвивати соціальне пізнання. Це можливо, якщо збагачувати зміст філософії, використовуючи різні способи і засоби, опановуючи самим процесом соціального пізнання на основі розвивається суспільно-історичної практики.