Підходи кредиторів до розв'язання кризи міжнародній заборгованості

Вже на початку 80-х рокiв стало ясно, що подальший розвиток боргової кризи

могло призвести до великих втрат не лише країн, що розвиваються, але і ТНБ, стримувати розвиток економіки провідних капіталістичних країн. У кризових країнах виявилася замороженої більшість вкладень ТНБ у країнах, що розвиваються. Зменшення валютних надходжень даних країн зумовило скорочення збуту товарів промислово розвинених країн, тому їхні уряди і міжнародні економічні організації вживали заходів щодо стабілізації світової фінансової системи.

Проблема врегулювання боргової кризи представляє собою складний і неоднозначний процес, у якому беруть участь уряди країн-кредиторів і позичальників, МВФ, МБ і найбільші приватні банки.

На перший етапі 1983-1988 рр.. Відбувалося посилення позицій країн-кредиторів. Уряду і ТНБ прагнули змусити боржників поодинці боргові вирішувати свої проблеми. Це здійснювалося у формі відстрочення боргів чи надання нових позик для обслуговування старих. В основу перегляду заборгованості був покладений принцип регулярної виплати відсотків. Перегляд банківської заборгованості супроводжувався посиленням умов для боржників. Все це призводило до збільшення ваги боргового тягаря.

Міжнародні валютно-кредитні установи виконували центральну роль у вирішенні проблеми зовнішньої заборгованості. МВФ для кожного боржника розробляв стабілізаційну програму, яка зазвичай передбачала лібералізацію чи скасування валютного та імпортного контролю, зниження валютного курсу, відкриття економіки країни, прийняття жорстких антиінфляційних заходів. Останні містили контроль за кредитами банків, що скорочення дефіциту державного бюджету, контроль за заробітною платою, скасування контролю за цінами та заохочення свободи ринку. З прийняттям цих програм ув'язувалося надання нових банківських кредитів. Поряд з отриманням від кредитів МВФ або МБРР організовувалися також гарантовані кредити приватних банків.

Первая половина 80-х років показало, що вирішення проблем заборгованості повинно диференціюватися від країни до країни, а збільшення тяжкості обслуговування боргів - справа безперспективна. Подальше загострення проблеми заборгованості, пов'язане з виснаженням внутрішніх коштів країн-боржників, призвело до втрати багатьма з них кредитоспроможності на міжнародних ринках позикового капіталу. За деякими оцінками, переклад 1% ВВП кредиторам в рахунок обслуговування боргу знижує рівень капіталовкладень у країні-боржника на 0,3% ВВП. Внаслідок вони не змогли відгукнутися на економічний підйом західних країн у другій половині 80-х років.

У західних країнах усвідомили неможливість виходу із глухого кута лише на основі стихійної дії ринкових сил.

Правлячі кола провідних країн прийшли до висновку, що найбільш розумна для них політика управління зовнішнім боргом полягає в підтримці кредитоспроможності країн-боржників на оптимальному для кредиторів рівні.

У 1988 р. були оголошені пропозиції, що отримали назву плану Брейді (на ім'я міністра фінансів США). Вони були покладено в основу політики країн-кредиторів.

1.Зменшення боргу, зниження процентних ставок стало частиною міжнародної
стратегії щодо заборгованості комерційним банкам. Це передбачало переклад
обслуговуються заборгованості в менші зобов'язання, які можна було повністю
обслуговуватиме, заохочення банків обмінювати їх вимоги до країни-боржника на нові
зобов'язання з різним ступенем гарантій. Нові зобов'язання повинні були
фінансуватися з валютних резервів країни-боржника та спеціальними кредитами МВФ
та Світового банку.

2.Країна-боржник повинна була приймати жорстку програму структурний
перебудови у відповідності з рекомендаціями МВФ, включаючи ліквідацію бюджетного
дефіциту, зміна ціноутворення, лібералізацію зовнішньоторговельного і валютного
режимів, встановлення реального курсу валютного.

3. Полегшення тяжкості боргу досягалося у кожному конкретному випадку. Узгодження перегляду умов боргів здійснювалось між країною-боржником та комітетом, що представляє банки-кредитори. Кожна угода мала відповідати інтересам всіх кредиторів.

4. Узгоджений підхід західних країн звертав уваги до послаблення важкості борги найменш розвинутих країн, що передбачає часткове або повне списання заборгованості за пільговими урядовим кредитами в рахунок допомоги. Значні пільги передбачалися щодо заборгованості по державних експортних кредитів.

5.Внесення коректив в методи вирішення боргових проблем країн з середнім
рівнем доходу, включаючи подовження термінів боргових платежів, переклад короткостроковій
заборгованості в довгострокову, зниження загальної суми заборгованості.

6.Збільшення припливу зовнішніх ресурсів в кризові країни. Для цього
передбачалося збільшити засоби в існуючих міжнародних фондах і створити
нові.

У цілому пропозиції західних країн були направлені на підтримку платоспроможності, сприяння відновленню темпів економічного зростання країн-боржників, посилення ролі ТНК на ринках країн, що розвиваються.

У 80-ті - 90-і роки були вироблені і застосовані на практиці різні механізми з вирішення або відстрочення проблеми боргової кризи. Прийняті за згодою кредиторів та боржників заходи, спрямовані на підтримку платоспроможності кредиторів у середній і довгостроковій перспективі, одержали назву (перегляду) реструктуризації боргу.

Перегляд зовнішнього боргу включає поєднання різних заходів:

• перенесення платежів, тобто перенесення строків платежів основній частині боргу, відсотків по боргу або всіх платежів по його обслуговуванню на більш пізній період в порівнянні з раніше погодженим;

• скорочення боргу - зниження суми невиплаченої заборгованості шляхом або прямого списання (прощення) частини боргу, або продажу його зі знижкою на вторинному ринку, або переказу (конверсії) в будь-які національні активи країни-боржника (цінні папери, акції);

• рекапіталізація - обмін боргів на боржників облігації або надання нових кредитів до цільового призначення оплати минулих боргів;

• взаємозалік або обмін в національній валюті одного боргу на іншій.
Названі заходи були спрямовані на досягнення основної мети - відновлення

платоспроможності країн, що розвиваються, укріплення позицій ТНК в країнах-боржниках. Так, переведення боргу в акції розширює участь ТНК у цих країнах за рахунок поглинання державних компаній.

Зменшення зовнішньої заборгованості створювало проблеми для країн, що беруть участь в цих операціях. При обміні боргу на акції уряд може платити готівкою за боргові папери або випустити інвестиційні сертифікати або інші цінні папери, щоб фінансувати придбання акцій. Врегулювання зовнішнього боргу таким чином замінює його на внутрішній державний борг, що також вимагає його обслуговування. Чистий бюджетний виграш залежить, чи серед іншого, від знижки, з якою уряд перевело борг. Хоча операції з переведення боргу у акції можуть викликати інфляцію, при приватизації державних підприємств це не зазначається, оскільки не відбувається зазвичай збільшення грошової маси, а обмінюються активи. Подібного роду конверсія боргу використовувалася для фінансування програм приватизації в цілій низці країн.

Зазвичай вважається, що конверсія боргу в цінні папери допомагає збільшувати приплив капіталу в країни-боржники, стимулюючи додаткові прямі іноземні капіталовкладення. Оцінки чистих вигод від надходження прямих інвестицій суперечливі, але

в будь-якому разі такі операції потребують витрат іноземній валюти. Переклад прибутків й дивідендів може викликати тиск на платіжний баланс у майбутньому. Проблеми звичайно виникають у періоди економічних спадів, коли компанії прагнуть репатріювати свої капітали.

В відносно офіційної заборгованості західні країни проводили різну політику в залежності від кредиторів. Перегляд боргів, що ними володіли міжнародні інституції, здійснювався окремо від боргів, що належать банкам. Зобов перед міжнародними інститутами, в зокрема перед МВФ і МБРР, повинні були виконуватися в повному обсязі і не підлягали перегляду, хоча цілий ряд країн мав прострочені платежі. У зв'язку з цим в 1990 р. Фонд взяв певний механізм вирішення проблем прострочених платежів.

Одна з причин такого підходу полягає в тому, що міжнародні інститути, за винятком МВФ, мобілізують кошти не від уряду, а на фінансових ринках, де розміщуються їхні цінні папери. Уряду виступають власниками акцій міжнародних інституцій, вносять основний капітал, більша частина якого може бути не оплачена, що має істотне значення для нормального функціонування інститутів. Ринок зберігає конфіденційність, забезпечуючи інститутам високий кредитний авторитет, що дозволяє їм встановлювати за їхніми борговими паперами відносно низькі відсотки.

Перегляд боргів державних зазвичай обговорюється в Парижі неформальній кредиторів групою, яка зустрічається в приміщенні міністерства фінансів окремо від банківського комітету. Крім визначення перегляду умов боргів у кожному окремому випадку Паризький клуб встановив загальні підходи до різних груп країн виходячи з рівня доходу на душу населення. Учасники Паризького клубу беруть до уваги домовленості, досягнуті на нараді глав держав і урядів семи провідних західних країн. Ряд країн-кредиторів урядів, зокрема, Франція і США, визначали свої підходи щодо перегляду заборгованості деяких країн поза рамками Паризького клубу.

Окремі борги переоформлюються в рамках Лондонського клубу банків. Лондонський клуб є консультативним комітетом найбільших приватних банків-кредиторів. Він веде переговори із урядами країн-боржників з питань перегляду їх приватної заборгованості. Переговори зазвичай веде один з банків за дорученням інших банків, що беруть участь в консультативній раді.

У результаті прийнятих заходів по врегулюванню кризи міжнародної заборгованості відбулися зміни у кількості і в структурі боргів, а також у розмірах виплат з їх обслуговування.