Епоха ранньої Древности (кінець IV - кінець II тис. до н.е.)

Хронологічні рубежі періоду ранньої Древности (кінець IV - кінець II тис. до н.е.) практично збігаються з епохою бронзи, чи бронзовим віком.

Найперші держави на землі зявляються в долинах великих річок Нілу, Тигру, Євфрату, там, де можливо було створити зрошувальні (іригаційні) системи - основу поливного землеробства. У долинах цих рік люди значно менше, ніж в інших місцях, залежали від природних умов, отримували стабільні врожаї. Будівництво іригаційних комплексів вимагало спільної роботи великої кількості людей, що її чіткої організації і було однією з найважливіших функцій перших держав, початковою формою яких були так звані номи.

Ном являв собою землі декількох територіальних громад, адміністративним, релігійним, культурним центром яких був місто. Такі міста-держави вперше виникали в кінці IV тис. до н.е. в Єгипті та Південній Месопотамії (нижні течії Тигру та Євфрату). З часом номи перетворилися в обєднання якого-небудь річкового басейну або обєдналися під владою більш сильного нома, що збирає данину з більш слабких.

З появою в III тис. до н.е. великих держав починає складатися особлива форма соціально-політичного устрою - деспотія, характерна для більшості стародавніх східних країн протягом всієї їх історії. Правитель держави у розвинутій деспотії мав усю повноту влади, вважався богом або, у крайньому випадку, нащадком богів. Велику роль в управлінні країною відігравав бюрократичний апарат, де існували чітка система рангів, субординація. На все трудове населення деспотичної держави, крім податків, були покладені і державні повинності - так звані громадські роботи.

У III тис. до н.е. основною економічною одиницею були великі царські господарства, повністю панував натуральний тип виробництва. Торговельні відносини розвивалися в рамках ізольованих один від одного регіонів (Єгипту, Месопотамії, Індії) та існували в основному у вигляді обміну.

Саме в III тис. до н.е. починають складатися рабовласницькі відносини, зявляється патріархальне рабство, характерне для держав Стародавнього Сходу (на відміну від античних держав, де існує класичне рабство). Патріархальне рабство виникає в умовах переваги натурального господарства, коли продукція виробляється в основному для власного споживання і немає необхідності в такому високому ступені експлуатації, як при товарному виробництві. В основі назви цього типу рабства слово «патріарх», тобто глава сімї. Раб як би стає молодшим, не повноправним членом великої родини, працює разом зі своїми господарями, які, хоч і вважають його своєю власністю, що не вбачають у ньому просто живе знаряддя праці, визнають за ним деякі права людської особистості. При цьому типі рабства в неволю потрапляли не лише військовополонені - чужинці, але також і люди, що опинилися в боргову кабалу, тобто одноплемінники, чого не було при класичному рабстві. Раби могли належати державі, храмам, приватним особам, однак вони не були основними виробниками матеріальних благ, як, наприклад, в античних державах. У країнах Стародавнього Сходу основну роботу, особливо в сільському господарстві - провідної галузі економіки, виконували селяни-общинники, багато з яких були в тій чи іншій мірі залежності від держави.

На цьому етапі у всіх державах, хоча й за наявності деяких особливостей (наприклад, у Єгипті), існувало два сектори економіки, повязаних з видами власності на землю - однієї з найважливіших характеристик економічного розвитку, особливо на ранніх щаблях історії людства, коли основою економіки було сільське господарство. Перш за все, існував громадський сектор економіки, де власність на землю належала територіальним громадам, а рухоме майно було приватною власністю общинників, які обробляли виділені їм наділи землі. Крім того, існував і державний сектор економіки, в який входили землі, які належали державі в особі царя, а також землі, подаровані храмам: працювали тут формально вільні, але безправні, так звані царські люди. І в державному, і в громадському секторі як допоміжна використовувалася праця рабів, сформувався патріархальний тип рабовласницьких відносин.

В II тис. до н.е. в давньосхідних державах відбувається деяке вдосконалення знарядь праці, спостерігається прогрес у ремеслі і частково у сільському господарстві, зростає товарність виробництва, розвивається лихварство, боргове рабство. Державні землі на різних умовах починають надаватися приватним особам. У цей час між різними областями Близького Сходу встановлюються економічні, політичні та культурні контакти, оформляються міжнародні торговельні шляхи, зростає число торговельних поселень на території інших держав. У той же час загострюється боротьба за перевагу на торговельних шляхах, росте число воєн.

Кінець II тис. до н.е. став складним періодом в історії стародавніх держав. В цей час закінчується бронзовий вік, коли знаряддя праці, зброю виготовлялося переважно з бронзи, починається залізний вік. Культуру заліза на територію давніх держав приносять молоді народи. Зокрема, так звані народи моря, які вторгаються на територію Єгипту, в Малу Азію, Східне Середземноморя і роблять сильний вплив на весь Близький Схід.

В інших регіонах Стародавнього світу на рубежі II-I тис. до н.е. також спостерігається активний рух племен. На територію Ірану приходять індійські і перські племена, в Індії долину Гангу починають освоювати індоарійські племена.

Розглянемо тепер особливості історичного розвитку найбільших цивілізацій Стародавнього Сходу в IV-II тис. до н.е.