Торгівля й купецтво

Важливим шаром міського населення були купці, що грали головну роль у внутрішній і зовнішній торгівлі. Вони постійно їздили по містах з товарами. Купці, як правило, були грамотні й могли говорити на мовах тих країн, через які вони проїжджали. Зовнішня торгівля у цей період, мабуть, все ще більш розвинена, ніж внутрішня. Центрами зовнішньої торгівлі в Західної Європи тоді були Північне, Балтійське і Середземне моря. Із Західної Європи вивозили сукна, вина, вироби металеві, мед, будівельний ліс, хутро, смолу. Зі Сходу на Захід везли переважно предмети розкоші: кольорові тканини, шовк, парчу, дорогоцінне каміння, слонову кістку, вино, фрукти, прянощі, килими. Ввезення в Європу в цілому перевищував вивезення. Найбільшим учасником зовнішньої торгівлі Західної Європи були Ганзейські міста 1. Їх було близько 80, і найбільш великими з них були Гамбург, Бремен, Гданськ, Кельн.

Надалі Ганза, розквіт якої припадав на XIII-XIV ст., Поступово втрачає свою політичну і економічну могутність і витісняється англійською компанією купців-авантюристів, що вела інтенсивну заморську торгівлю.

Розвиток внутрішньої торгівлі значно гальмувався відсутністю єдиної грошової системи, численними внутрішніми митницями та митними зборами, відсутністю хорошої транспортної мережі, постійним розбоєм на дорогах. Грабежем промишляли багато хто, як люди прості, так і шляхетного походження. Серед них дрібні лицарі, котрі не знаходили собі місця в творчої господарського життя, так як успадковувати майно батька - «корону і володіння» - міг тільки старший син, а долею інших ставали війна, походи, розбій, рицарські розваги. Лицарі грабували міських купців, а городяни, не ускладнюючи себе судом, вішали на міських вежах що потрапили їм у полон лицарів. Така система взаємин утрудняла розвиток суспільства. Однак, незважаючи на існування численних небезпек на дорогах, середньовічне суспільство було дуже динамічним і рухливим: між областями та країнами йшов інтенсивний демографічний обмін, сприяючи формуванню єдиної Європи.

Постійно в дорозі були і особи духовного звання - єпископи, абати, ченці, яким доводилось відвідувати церковні собори, їздити з доповідями в Рим. Вони Саме реально здійснювали втручання церкви в справи національних держав, що проявлялося не тільки в ідеологічній та культурного життя, але і цілком відчутно у фінансовій - з кожної держави в Рим йшло величезну кількість грошей.