Соціально-економічні та політичні причини, ускладнити вихід країни на нові рубежі

У 1964 р. у результаті зсуву з усіх посад Н.С. Хрущова до влади прийшло консервативне крило партійної еліти на чолі з Л.І. Брежнєвим (1906-1982), яка узяла курс на згортання реформ в економіці і в суспільному житті.

З середини 70-х рр.. стали проявлятися симптоми кризових явищ в економіці: уповільнення розвитку науково-технічного прогресу; моральний знос обладнання в провідних галузях промисловості; відставання інфраструктурних галузей від основного виробництва; намітився ресурсний криза, що виражався у переміщенні видобутку природних ресурсів у важкодоступні райони, в подорожчанні видобувається сировини для промисловості , у дефіциті матеріальних ресурсів.

Все це негативно позначалося на основні економічні показники народного господарства країни.

Співвідношення приросту національного доходу і приросту основних фондів (а це важливий показник економічної ефективності народного господарства) погіршувався. З 1960 по 1985 рр.. основні фондів зросли у сім разів, а вироблений національний дохід лише в чотири рази. Це свідчило про те, що економіка країни розвивалася переважно екстенсивним шляхом, тобто обсяг додаткової продукції і приріст національного доходу досягалися за рахунок випереджального залучення у виробництво природних і трудових ресурсів, зростання основних фондів. Причиною цього була амбітна зовнішня політика керівних кіл країни, для чого був потрібен надпотужний військовий потенціал, який створювався військово-промисловим комплексом (ВПК). Для розвитку та утримання ВПК потрібні були величезні матеріальні та фінансові ресурси. Ці ресурси можна було отримати лише за рахунок інших галузей народного господарства та низької заробітної плати трудящих.

Все це, в свою чергу, забезпечувалося жорсткою адміністративною планово-розподільної системи управління країною та її економікою, суворим лімітування матеріальних і фінансових ресурсів. Щоб забезпечити швидке отримання цих ресурсів, перевага віддавалася екстенсивним методам ведення господарства, що стримувало розвиток науково-технічного прогресу.

З прагненням отримати в короткі строки максимальний обсяг валового суспільного продукту і виробленого національного доходу повязано також формування нереалістичних народногосподарських планів і виробничих планів підприємств. Це призводило до їх невиконання, до постійних дефіцитів, інші приклади ресурсів авралом в роботі підприємств, низької якості їхньої продукції.

Причиною негативних явищ в економіці були також волюнтаризм й у багатьох випадках низький професіоналізм керівників вищої та середньої ланок управління так званої номенклатури партійних і радянських органів. Проведена керівництвом країни кадрова політика була спрямована на непорушність партійній системи підготовки і просування керівних кадрів. Фахівці і керівники могли самореалізуватися лише будучи членами комуністичної партії і працюючи в партійних організаціях і партійних, радянських, профспілкових і комсомольських органах.

Демократичний централізм, непорушність авторитетів і партійних керівників інших будь-якого рівня, їх нетерпимість до критики вели до того, що в партійно-радянську і будь-яку іншу номенклатуру нерідко включалися особи, слухняні, але не володіють ні розумом, ні ініціативою, ні іншими якостями, необхідними для керівників. Таким чином, з кожним поколінням інтелектуальний і професійний потенціал керівників партійних і радянських органів, підприємств і організацій в країні знижувався.

Низький рівень оплати праці не сприяло збереженню трудових ресурсів і використання досягнень науково-технічного прогресу. Екстенсивні методи розвитку економіки, будівництво нових підприємств необгрунтоване вели до розриву між зростанням числа робочих місць і збільшенням трудових ресурсів. Якщо в передвоєнні і перші післявоєнні пятирічки зростання трудових ресурсів в містах забезпечувався за рахунок жителів сільських місцевостей і жінок, то до 80-х рр.. ці джерела практично себе вичерпали.

Так, у 1976-1980 рр.. приріст трудових ресурсів становив 11,0 млн, в 1981-1985 рр.. - 3,3 млн., в 1986-1990 рр.. - 2,5 млн. чоловік. Соціально-економічні наслідки такого розвитку виявилися в зниження трудової і технологічної дисципліни економічної відповідальності працівників за результати праці, збитки і втрати, у зменшенні темпів зростання продуктивності праці, обсягів промислової і сільськогосподарської продукції, національного доходу.

Економічний, а потім і політична криза, яка вибухнула в країні в кінці 80-х - початку 90-х рр.. і який призвів до розпаду СРСР на ряд самостійних держав, було обумовлене багаторічної неефективною економічною політикою, що проводиться керівництвом країни, його амбітністю в міжнародних відносинах. Це призвело до економічної виснаження держави, до дискредитації соціалістичного способу виробництва і всієї світової соціалістичної системи.

Однією з основних причин важкого економічного становища, в якому опинилася країна, було гіпертрофоване розвиток ВПК - мілітаризація економіки.

Багато десятиліть у ВПК прямувала переважна і найбільш якісна частину матеріальних і трудових ресурсів держави. Кінцева продукція оборонних підприємств забезпечувала військовий потенціал країни, але економічна віддача від використовуваних у ВПК матеріальних, фінансових і трудових ресурсів для вирішення економічних і соціальних проблем країни була незначна, навпаки, для діяльності цих підприємств були потрібні величезні бюджетні асигнування, а їхня продукція в основному складувалася. Навіть нові технології, які розроблялися в ВПК, що з-за засекреченості не надходили в інші галузі народного господарства і тому не чинили належного впливу на розвиток науково-технічного прогресу в країні.

Створений ціною величезних зусиль і за рахунок постійного недофінансування інших галузей господарства військовий потенціал СРСР забезпечував оборонну міць держави. Але цей самий потенціал заохочував амбітну зовнішню політику керівництва країни, в результаті якої були постійні міжнародна напруженість і гонка озброєнь.

Так було в 1950 р. в Північній Кореї, коли почалися воєнні дії між Північною Кореєю і США; в 1962 г. - на Кубі, коли після розміщення там радянських ракет уряд СРСР США предявило ультиматум про ліквідацію їх на острові. Світ був на грані нової світової війни і навіть термоядерної. Ракетні установки на Кубі були демонтовані.

У 1968 р. відбувся військовий конфлікт між СРСР і КНР через острів Доманський на Амурі. По суті це було перше в історії військове зіткнення двох держав із соціалістичного табору.

Військова присутність СРСР, радянську зброю було в Кореї, Вєтнамі, Анголі, Єгипті, Сирії, Іраку та в інших державах.

Це були короткочасні міжнародні конфлікти, а не пряма участь СРСР у війнах з іншими державами. Але в 1978 р. Радянський Союз втягнувся у затяжну війну в Афганістані. Ця війна мала серйозні наслідки для країни, що виявилися у підриві міжнародного авторитету СРСР, подальшому економічному виснаженні, негативному психологічному кліматі всередині країни.

Надмірне розвиток ВПК і повязане з цим відставання цивільних галузей народного господарства призвели до їх технічної відсталості і неконкурентоспроможності на світовому ринку. Усередині країни це зумовило товарний голод, постійний дефіцит продукції, необхідною для задоволення повсякденних потреб населення. Ця продукція розподілялася по підприємствам і установам шляхом так званої виїзної торгівлі. Відсутність товарів повсякденного попиту в вільному продажу вело до корупції в сфері обігу, до зростання цін.

Незадоволений попит на товари дав поштовх до створення підпільних підприємств та розвитку тіньовій економіки, корупції чиновників, соціального розшарування населення, зміни соціальної структури суспільства, зростання невдоволення громадян.

Недостатньо ефективно функціонувала і агропромисловий комплекс країни. У сільськогосподарському виробництві переважали екстенсивні методи. Наголос робився на розширення використання земельних ресурсів. Попри зростання поголівя худоби, органічні добрива використовувалися слабо, хімічних добрив ж не вистачало, і якість їх була низька. В результаті врожайність основних сільськогосподарських культур була помітно нижче, ніж в інших європейських країнах.

Однією з вразливих сторін агропромислового комплексу було слабке розвиток інфраструктури і потужностей по переробці сільськогосподарської продукції. Не вистачало сховищ для зібраного врожаю, хороших доріг у сільській місцевості, ремонтних служб і запчастин для сільгосптехніки. Все це вело до того, що не завжди і вчасно прибиралися площі засіяні, погано зберігався зібраний урожай.

В результаті в країні перманентно наступали продовольчі кризи, що змушувало закуповувати за кордоном щорічно від 20 до 40 млн. т зернових культур, а харчова і легка промисловість не мали достатньої кількості сировини.

На небезпеку і наслідки гіпертрофованого розвитку ВПК і відсталість цивільних галузей і сільського господарства звертали увагу керівництва країни вчені економісти, соціологи, екологи. Але їх думка не враховувалося. До середини 80-х рр.. це почали розуміти і в центральних органах владі. Приводом до цього стало погіршення фінансового стану держави. Положення в сфері матеріального виробництва безпосередньо і швидше за все позначається на фінансах, грошовому обігу і бюджеті країни.

Фінанси, грошовий обіг і бюджет - це дзеркало держави, барометр його економічного стану і політичного становища. І як би не доводили апологети примату духовності та моральності суспільства над економікою, пятитисячолітню історія всіх держав свідчить про зворотне. З розвалом економіки, крахом фінансів у державі падають духовність, моральність і культура. І наша країна не було винятком.

У перші повоєнні десятиліття радянські фінанси відбивали поступальний розвиток економіки країни. На фінансах сприятливо позначилися зміни у структурі валового суспільного продукту. Збільшилася частка промисловості у виробництві валового суспільного продукту та національного доходу, що сприяло зростанню прибутку, надходжень до бюджету відрахувань від прибутку та податку з обороту. Успішно проведена в 1947 р. грошова реформа зміцнила грошовий обіг і фінанси країни.

Централізація в державному бюджеті переважної частини фінансових ресурсів (досить зазначити, що обсяг державного бюджету у використовуваному національному доході перевищував 70%) дозволяла концентрувати кошти на найбільш важливих напрямках економічного і соціального розвитку країни і тим самим швидше й ефективніше вирішувати державні проблеми. З 1938 по 1960 рр.. фінансове відомство очолював відомий економіст країни, професійний фінансист, багато зробив для зміцнення фінансів країни А. Г. Звєрєв (1900-1969).

До кінця 50-х рр. Н.С. Хрущов, перемігши всіх своїх суперників і опозиціонерів, остаточно утвердившись як партійного лідера і глави держави, все більшою мірою став керувати державою методом, який пізніше назвали волюнтаризмом.

У СРСР волюнтаристський підхід використовувався і до Н.С. Хрущова і не тільки в зовнішній і внутрішній політиці, в економіці, але і у фінансах. Виконавцем волюнтаристського курсу Н.С. Хрущова в галузі фінансів став призначений в 1960 р. В.Ф. міністром фінансів Гарбузов - людина, як і сам Н.С. Хрущов, недостатньо професійно підготовлена, амбіційний і грубий.

За багатовікову історію Росії керівництво фінансами держави малокомпетентне людиною було не таким вже рідкісним явищем. Можна провести паралель між В.Ф. Гарбузова і І.А. Вишнеградський (1831/32-1895), який був міністром фінансів Росії в 1888-1892 рр.., А до цього в наукових колах він був відомий як вчений у галузі теорії конструювання машин, прикладної механіки, термодинаміки. Обоє до того як стали міністрами, фінансами не займалися. Обидва проводили політику формування бюджетних доходів головним чином за рахунок продажу алкогольних напоїв і вивезення з країни природних ресурсів. Тільки за часів І.А. Вишнеградський вивозили з Росії навіть зерно тоді, коли у країні у неврожайні роки був голод (відома фраза того періоду: «недоїдаючи, але вивеземо»), а за часів В.Ф. Гарбузова вивозили нафту, хоча колгоспам і радгоспам не вистачало пального для сільськогосподарської техніки під час збирання врожаю (це була одна з причин того, що втрати вирощеної сільськогосподарської продукції становили приблизно 50%).

Саме з приходом до Міністерства фінансів СРСР В.Ф. Гарбузова, який на відміну від А.Г. Звєрєва не міг і, мабуть, не хотів обгрунтовувати свою позицію і запобігати прийняття рішень, що послаблюють бюджет, починається дестабілізація державних фінансів, не дивлячись на те, що в країні і в апараті Міністерства фінансів були кваліфіковані фінансові кадри.

Грошова реформа (деномінація), проведена в 1961 г., не тільки не зміцнила фінанси, але призвела до початку зростання цін. Головне джерело доходів бюджету - податок з обороту, питома вага якого у доходах бюджету досягав 60%, стягувався з підприємств нерідко до того, як продукція, обкладається цим податком, була реалізована кінцевому споживачеві. У результаті послаблювалося фінансовий стан підприємств, тому що вони нерідко вносили цей податок за рахунок своїх обігових коштів.

У 60-70-і рр.. одним із значних джерел фінансових ресурсів держави були надходження від зовнішньоекономічної діяльності. В основному це були доходи від продажу сировинних ресурсів, головним чином, нафти. У цей період країна отримала понад 150 млрд. доларів. Ці кошти направлялися на закупівлю обладнання для підприємств, на будівництво цивільних і військових обєктів, на закупівлю продовольства і товарів широкого вжитку.

Ці кошти дозволяли дотувати продукцію багатьох підприємств і тим самим фактично населення, яке купував продукти харчування, медикаменти, товари дитячого асортименту, користувалося послугами житлового господарства та міського пасажирського транспорту за цінами, нижчими від їх собівартості. Кошти, виручені від продажу природних ресурсів, було істотним джерелом формування громадських фондів споживання, які дозволяли забезпечити безкоштовну освіту, культуру, охорону здоровя.

Однак до початку 80-х рр. почали виникати труднощі в отриманні таких коштів. В основі цього лежав ряд причин. Стало важче підтримувати колишній рівень видобутку нафти. Минав старі нафтопромисли. Погіршилися геологічні умови видобутку. Легка нафту істотно зменшилася. Для видобутку ж важкої нафти необхідно було спеціальне обладнання, але для його виробництва не була підготовлена машинобудівна промисловість.

Змінилася й конюнктура міжнародного нафтового ринку. Все ширше у господарстві впроваджувалися енергозберігаючі технології. Це спричиняло зниження потреб в енергоносіях. На нафтовому ринку посилилася конкурентна боротьба нафтовидобувних країн. Ціни на нафту знижувалися.

Крім того, зміст ВПК, підтримка колишнього рівня розвитку соціальної сфери вимагали все більших бюджетних асигнувань. Джерелом їх були зовнішні позики і золотий запас країни, який знизився з 2050 т в 1953 р. до 340 т в 1996 р.

Треба відзначити, що зовнішня заборгованість СРСР була дорівнює приблизно 80 млрд. доларів. Приблизно стільки ж нашій країні повинні були інші держави. Однак, якщо наша заборгованість була в основному фірмам, банкам за придбану промислову та сільськогосподарську продукцію, то СРСР надавав кредити іншим країнам для реалізації продукції свого ВПК країнам соціалістичного табору (Вєтнаму, Кубі та ін), але головним чином Третього світу (Іраку, Сирії , Єгипту, Анголі, Афганістану та ін), валютна платоспроможність яких була дуже низька.

Таким чином, якщо витрати державного бюджету із погашення зовнішньої заборгованості зростали, то надходження з зовнішніх джерел зменшувалися.

Все це вело до погіршення державних фінансів, росту бюджетного дефіциту, що все в більших розмірах покривався за рахунок грошової емісії і зростання внутрішнього боргу країни. На цьому тлі росла потреба у збільшенні бюджетних асигнувань на дотування галузей народного господарства. Дотації збитковим підприємствам, головним чином ВПК і сільськогосподарське, що досягають однієї пятої частини всіх бюджетних витрат і які стали головною причиною бюджетного дефіциту, практично заохочували їх утриманство і безгосподарність. Втрати і непродуктивні видатки в народному господарстві щорічно збільшувалися. Так, з 1981 по 1988 рр.. вони виросли з 12,5 млрд. руб. до 29,0 млрд руб., зокрема понадпланові втрати від шлюбу у промисловості та будівництві виросли з 364 до 1076 млн. руб., втрати від списання витрат по нездійсненої і остаточно закритій капітального будівництва - з 2831 до 4631 млн. руб., втрати від падежу худоби - з 1696 до 1912 млн. крб. Для порівняння зазначимо, що в 1988 р. обсяг доходів державного бюджету складав 379 млрд. руб., Тобто цього року втрати в народному господарстві становили понад 7% до бюджетних доходів.

Ці та інші подібні причини негативно впливали на стан державних фінансів, наближали фінансова криза, що вибухнула на початку 90-х рр., який не змогли запобігти постійно мінливі міністри фінансів (з 1985 по початок 1997 рр.. Цю посаду займали десять чоловік, а деякі з них всього по кілька місяців). Міністерська чехарда, відхід з фінансових органів у комерційні структури великої кількості професійних працівників, поділ міністерства фінансів на ряд самостійних відомств, відсутність належної координації між ними ще більше послабили систему управління державними фінансами та фінансовий стан держави.

Всі ці чинники змушували керівництво країни шукати шляхи виходу із ситуації. Було усвідомлена необхідність структурної перебудови промисловості, зміни економічних стосунків в народному господарстві. Це виразилося в спробах розширення госпрозрахунку, що встановлення прямих економічних звязків між підприємствами, запровадження орендних відносин та ін

Структурна перебудова промисловості мала проводитися на основі конверсії підприємств ВПК. Проте через відсутність у бюджеті необхідних коштів на капітальні вкладення й протидії директорів оборонних підприємств, які не бажали проводити цивільну продукцію, товари масового попиту, конверсія проводилась в обмежених розмірах.

Негнучкість і в багатьох випадках некомпетентність керівників вищої та середньої ланок управління призвели до відставання підприємств, що не входять у ВПК, їх неспроможність у забезпеченні внутрішнього ринку і неконкурентоспроможності спочатку на зовнішньому, а потім і внутрішньому ринках, Як результат цього - втрата у 80-х рр. . ринків у країнах РЕВ, а потім в 90-х рр.. - Ринків СНД і, нарешті, з багатьох позицій був втрачений ринок збуту і в самій Росії.

Свій внесок у створення економічних труднощів для Радянського Союзу внесли країни, що входять в НАТО. Багаторічне протистояння двох військово-політичних блоків показало, що успіх у «холодній війні» міг бути досягнутий лише на економічному полі битви. Для досягнення такого успіху аналітиками західних країн виявлялися слабкі місця в економіці СРСР, а урядами країн НАТО проводилися заходи, метою яких було ослаблення радянської економіки. Для цього організовувались широкомасштабні кампанії по зниженню на світовому ринку цін на нафту, обмеження експорту радянського природного газу, що призводило до зменшення надходження до Радянського Союзу іноземної конвертованої валюти. Введення Сполученими Штатами Америки заборони на придбання Радянським Союзом нової промислової продукції та нових технологій, зростання військових озброєнь країн НАТО, підвищення їх технологічного рівня і вартості загострили ресурсний та технологічний криза СРСР, викликали необхідність збільшення їм власних військових наукових досліджень. Все це вело до його подальшому економічному виснаження. При цьому західними країнами створювалися умови, які ускладнюють отримання Радянським Союзом іноземних кредитів.

Паралельно економічній кризі в країні дозрівали ідеологічний, а потім і політичну кризи.

Виникла ще в 60-х рр.. дисидентський рух, майже пригнічений репресіями в 70-80-і рр.., знову стало швидко розвиватися. У центрі цього руху була боротьба за громадянські права людини, за деідеологізацію культури, за демократизацію суспільства і ліквідацію монополії КПРС у суспільному житті.

Одночасно з цим рухом, а іноді і в рамках його в республіках СРСР розвивалися націоналістичні рухи.

У ході боротьби з комуністичною ідеологією особливим нападкам піддавалися такі поняття, як інтернаціоналізм, класова боротьба, пролетарська солідарність, дружба народів. При цьому націоналісти в усіх республіках СРСР на основі історичних побудов і спотворених економічних розрахунків намагалися довести, що одні нації живуть за рахунок праці інших. В умовах такого багатонаціональної держави, як СРСР, ця пропаганда носила деструктивний характер, сприяла формуванню в суспільстві свідомості необхідності і неминучості розвалу держави. Головну роль у цій пропаганді грала націоналістично налаштована інтелігенція, яка по суті справи була ідеологом і рупором націоналістичної партійної еліти і представників кримінально-тіньової економіки. Всі вони прагнули влади, до досягнення своїх вузькогрупових інтересів і були проти міцної центральної влади, яка заважала їм у досягненні їх цілей. Тому вони розпалювали міжнаціональні конфлікти, які в кінці 80-х - початку 90-х рр.. прокотилися по країні (в Азербайджані, Вірменії, Узбекистану, Киргизії, Грузії, Молдови та інших республіках). Саме вони сприяли розвалу держави, та з партійних функціонерів і представників інтелігенції націоналістичної вийшли лідери, які стали згодом главами нових держав, створених на руїнах СРСР.

Всі вони ігнорували той факт, що за умов багатовікового співіснування в рамках єдиної держави народів, що населяли СРСР, було створено єдиний економічний простір, відбулося змішання цих народів (наприклад, в 1988 р. питома вага міжнаціональних шлюбів у загальній чисельності всіх шлюбів основних національностей СРСР вагався від 7 до 38%), зміна місць проживання людей десятків мільйонів (поза Росією у 1989 р. проживало понад 25 млн. росіян, а в Росії - близько 8 млн. осіб з інших республік СРСР).

Наслідком такої пропаганди стали не тільки розпад самого великого в XX ст. держави у світі, а й значні економічні втрати в кожної з колишніх республік СРСР, переміщення з республіки в республіку величезного числа осіб (тільки за період 1992-1995 рр.. в Росії офіційно переїхало 3,8 млн. чоловік, а з Росії - виїхало 1 , 8 млн. чоловік).